Коли людина прив'язана до іншої особи, бачить у ній джерело свого щастя, то вона просто не спроможна любити. Любов справжня полягає в тому, щоб давати, а не постійно очікувати. Справжня любов не думає про іншого, як про засіб для свого особистого щастя. Правдива любов думає що зробити для того, щоб інша людина була щаслива. Тому правдива любов заставляє говорити правду, навіть завдаючи страждання тому, кого любиш.
Це повне відання. Забуття про самого себе.
Здавалося щоб могло бути тут нелогічного. Але наша природа вибудована зовсім інакше. Ми постійно вимагаємо чогось для себе. Так ми ведемо себе по відношенню до Бога. Ми постійно чогось потребуємо. Ми не можемо. Не можемо існувати без любові.
І тут ніби все стає логічним. Лише коли нас люблять ми спроможні любити. Але якщо придивимося добре, то побачимо, що Новий Завіт зовсім не використовує цю категорію, цей принцип. Це у Старому Завіті питання полягало в тому, щоб любити лише у відповідь. Христос же говорить про любов до ворогів, пробачення, про смерть. Зовсім не те, що нам би хтілося чути.
Питання розрізненості справжнього християнства і сучасного світу та самої людини залишається відкритим. Людина, відчуває, що вона просто не спроможна так любити. Визнає, що вона слабка, егоїст та потребує любові. Без якогось унутрішнього наповнення людина просто не спроможна щось робити, говорити, любити.
Дивно, але саме про це говорить Святе Письмо, особливо пророки у Старому Завіті, та Сам Христос і Його учні у Новому. Питання не в тому, щоб збалансувати зовнішнє і внутрішнє, як це намагається вчинити світ. Щоб було порівну того, що ти віддаєш і того, що ти отримуєш. А усе богонатхненне Писання говорить про внутрішнє наповнення. Лише коли Бог Святий Дух наповнить людину, лише тоді людина зможе віддавати, любити, жити.
Ми усе одно ніяк не збалансуємо цей дисбаланс. Ні ліками, ні психологічними розмовами, навіть любов'ю інших ми ніколи не зможе наповнити наше внутрішнє для того, щоб це не зруйнувало нас. Ми можемо лише підтримувати баланс, але усе одно прийде смерть і підведе підсумок нашому життю.
Лише Бог, як Безперервне Джерело може наповнити людину цією внутрішнєю силою, щоб вона жила, віддала, воскресла. Поки Дух лише живе в нас, але колись ми будемо переповнені Богом. Але що це можливо показали усі святі.
Де ж нам знайти Цього Бога? Саме головне, що лише люблячи ми можемо наповнитися любові. Доки ми будемо шукати любові для себе, жаліти себе, плакатися ми нічого не досягнемо. Лише, коли ми почнемо прагнути того, щоб любити, то тоді до нас прийде Любов. Постійно очищуючи своє серце для ще більшої любові, ми будемо йти від перемоги до перемоги.
Бога можна знайти у молитві, тобто безпосередньо звертаючись до Нього. Можна знайти у хворих та знедолених, і навіть у всіх тих, хто просто знаходить поряд з нами. Бога можна знайти у своєму житті, приймаючи все, що ми маємо і дякуючи за це Богові. Бога можна знайти у правді, визнаючи, що ми не можемо любити, що ми слабкі і просячи в Нього допомоги.
Усе наше життя полягає в тому, щоб звіритися на Бога. Іншого варіанту в нас просто не має.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Феноменология смеха - 2 - Михаил Пушкарский Надеюсь, что удалось достичь четкости формулировок, психологической ясности и содержательности.
В комментарии хотелось бы поделиться мыслью, которая пришла автору вдогонку, как бонус за энтузиазм.
\\\"Относительно «интеллектуального» юмора, чудачество может быть смешным лишь через инстинкт и эмоцию игрового поведения.
Но… поскольку в человеческом обществе игровое поведение – это признак цивилизации и культуры, это нормальный и необходимый жизненный (психический) тонус человека, то здесь очень важно отметить, что «игра» (эмоция игрового поведения) всегда обуславливает юмористическое восприятие, каким бы интеллектуальным и тонким оно не было. Разве что, чувство (и сам инстинкт игрового поведения) здесь находится под управлением разума, но при любой возможности явить шутку, игровое поведение растормаживается и наполняет чувство настолько, насколько юмористическая ситуация это позволяет. И это одна из главных причин, без которой объяснение юмористического феномена будет по праву оставлять ощущение неполноты.
Более того, можно добавить, что присущее «вольное чудачество» примитивного игрового поведения здесь «интеллектуализируется» в гротескную импровизацию, но также, в адекватном отношении «игры» и «разума». Например, герой одного фильма возвратился с войны и встретился с товарищем. Они, радуясь друг другу, беседуют и шутят.
– Джек! - спрашивает товарищ – ты где потерял ногу?
- Да вот – тот отвечает – утром проснулся, а её уже нет.
В данном диалоге нет умного, тонкого или искрометного юмора. Но он здесь и не обязателен. Здесь атмосфера радости встречи, где главным является духовное переживание и побочно ненавязчивое игровое поведение. А также, нежелание отвечать на данный вопрос культурно парирует его в юморе. И то, что может восприниматься нелепо и абсурдно при серьёзном отношении, будет адекватно (и даже интересно) при игровом (гротеск - это интеллектуальное чудачество)\\\".
