Подарувати довіру…

09.12.12.(Перший день Хануки)
Сьогодні зранку сипле і сипле сніг. Дивовижно, чудово, незрівнянно! Сніг засипає сіру буденність білим святковим покровом і дарує нову радість.
Хтось святкує в ці дні Свято оновлення й Світла, а хтось не святкує, бо навіть не знає про це… « Один відрізняє день від дня, а для іншого кожен день однаковий. Хто розрізняє дні, ради Господа їх розрізняє…»
А я в очікуванні радості, чудес і подарунків!
Зупиняюсь. Завмираю. Чекаю… Ніжні крихітні сніжинки легенько торкаються мого обличчя і за мить тануть . Підставляю рукавичку і, затамувавши подих, роздивляюсь тендітну красу льодяних сніжинок. Дивуюсь і захоплююсь витонченою роботою пречудового Майстра!!!
А чому це я чекаю якихось сюрпризів і несподіванок? Чи не краще самій зробити дарунок тому, кого дуже сильно люблю?!! Душа моя зразу запалюється ентузіазмом: зробити, написати, намалювати, виліпити… І до того ж найшвидше! Щоб було задоволення від зробленого!
Але я знов зупиняюсь і милуюся снігопадом. Вслухаюся в ніжну мелодію кружляючи сніжинок. Я нічого не можу додати до цієї мелодії. Я лиш можу її просто прийняти, як дарунок! Або поскаржитись на холодну погоду та слизькі дороги… Або розгніватись, що сніг затрушує очі і важко йти…
І навіть якщо я зараз постараюся і виліплю величезного сніговита, то це насправді не буде моїм дарунком, бо сніг не належить мені…
Враз серце пропонує: подаруй йому свою довіру! Я вкрай здивована цією пропозицією. Моя душа ремствує: « довіра? Це якийсь абстрактний і нелогічний дарунок. Ні відчути, ні побачити… Не годиться! Давай-но хутчіше додому, у тебе он скільки справ…»
Але я відвертаюсь від своєї душі й починаю вальсувати під мелодію снігопаду. Може це збоку виглядає безглуздо і смішно… Ну той що?! Хай цей танець буде просто обгорткою для того дарунка, який я подарую тобі…
Я розмірковую, наскільки важливо довіряти. Довіряти в радості та любові, в безтурботності та щасті—здається так просто. А коли безтурботне дитинство обертається відчаєм втрати? Коли радість затьмарюється хмаринами хвороб і болю? Коли дружба несподівано калічиться підлістю зради? Коли кохання розлітається на шматки під обстрілом дошкульних слів? Коли серед круговерті справ і турбот душу шматують леза непотрібності, нікчемності, безвиході… Коли… Коли… Коли…
Вітер стає рвучким. Сніг сипле все сильніше і сильніше. Вже нема ніжного танцю та хвилюючої мелодії. Суцільна стіна снігової круговерті, за я кою нічого не видно!
Довіряти? Подарувати довіру?! Навіть коли навколо нема жодного промінчика світла? Навіть коли вузенька стежинка враз розверзається під ногами проваллям? Навіть коли біль у досягає свого апогею, затьмарює розум і довіра дорівнює кроку в безодню?!!!
У поривистих стогонах вітру вчувається зловісне хихикання: « Ну і що дає тобі твоя довіра?…»
Я заплющую очі і просто подаю свої замерзлі руки тому, кому справді довіряю! Він бере мої руки і свої теплі ласкаві долоні. І я відчуваю на його руках загрубілі шрами від ран, які залишили гвіздки. Це—печать Його Вірності!!!
Ісус! Єшуа! ТИ подарував мені все! Я дарую ТОБІ сьогодні свою довіру...
«Коли я піду хоча б навіть долиною смертної темряви, то не буду боятися злого, бо Ти є зі мною!!!» (Пс. 22:4)

Подарувати довіру…Проза

Подарувати довіру…
Проза